Леся Українка

І все-таки до тебе думка лине (Аудіо 1)

І все-таки до тебе думка лине,
Мій занапащений, нещасний краю,
Як я тебе згадаю,
У грудях серце з туги, з жалю гине.

Сі очі бачили скрізь лихо і насилля,
А тяжчого від твого не видали,
Вони б над ним ридали,
Та сором сліз, що ллються від безсилля.

О, сліз таких вже вилито чимало, -
Країна ціла може в них втопитись;
Доволі вже їм литись, -
Що сльози там, де навіть крові мало!

Пояснення вчителя!

Особливе місце вгромадянській ліриці Лесі Українки належить циклові «Невільничі пісні» (1895-1896 pp). Засвоєю силою, потужністю цей цикл наближений до зразків політичної Шевченкової лірики, що дало привід І. Франку зазначити: «Від часу Шевченківського «Поховайте та вставайте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст цієї слабосилої хворої дівчини».

Справжньою перлиною цього циклу є вірш «І все-таки до тебе думка лине...». Мотивом поезії є вболівання за долю рідного краю. «У грудях серце з туги, з жалю гине» від картин знущання, лиха й кривд, що терпить український люд. Проте авторка соромиться сліз, «що ллються від безсилля» Вона прагне дій, замість марних зітхань і ридань: «Доволі вже їм литись,що сльози там, де навіть крові мало!»

CONTRA SPEM SPERO! (Аудіо 2)
Гетьте, думи, ви, хмари осінні!
Тож тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть, думи сумні!

Я на вбогім сумнім перелозі
Буду сіять барвисті квітки,
Буду сіять квітки на морозі,
Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих гарячих розтане
Та кора льодовая, міцна,
Може, квіти зійдуть, і настане
Ще й для мене весела весна.

Я на гору круту крем'яную
Буду камінь важкий підіймать,
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.

В довгу, темную нічку невидну
Не стулю ні на хвильку очей,
Все шукатиму зірку провідну,
Ясну владарку темних ночей.

Я не дам свому серденьку спати,
Хоч кругом буде тьма та нудьга,
Хоч я буду сама почувати,
Що на груди вже смерть наляга.

Смерть наляже на груди важенько,
Світ застеле суворая мгла,
Але дужче заб'ється серденько,—
Може, лютую смерть подола.

Так! я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити!—Геть, думи сумні!

Пояснення вчителя!

Свою невпокореність долі, жагуче бажання жити й працювати дев'ятнадцятирічна Леся Українка висловила в сильній енергійній поезії «Contra spem spero» (від латинського - усупереч надії сподіваюсь). Поштовхом до написання поезії стало загострення хвороби авторки.

Рух емоцій ліричної героїні підіймається від болючих запитань про теперішнє й майбутнє, що оповиті болем і стражданням, до утвердження бунтарських дій, незламності.

Намагаючись подолати недугу, відігнати думки, що «...у жалю, в голосінні проминуть молодії літа?», Леся Україка засвідчує непримиренність, нескоримість долі. Увесь вірш побудований на антитезах, виразність яких підсилюється завдяки метафоричній образності: гарячі сльози - кора льодовая; вбогий сумний переліг - барвисті квітки тощо.

Героїня поезії визначає місце особистості, зокрема митця в суспільному життя. Лейтмотив вірша ствердно звучить в останній строфі:

Так! Я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки содіватись,
Буду жити! - Геть думи сумні!