Творчість
Окреме місце в літературній спадщині Лесі Українки має мистецька проза. Перші оповідання із сільського життя («Така її доля», «Святий вечір», «Весняні співи») змістом і мовою пов'язані з народними піснями. У жанрі казки написані «Три перлини», «Чотири казки зеленого шуму», «Лелія», «Біда навчить», «Метелик». Гострим драматизмом відзначаються повісті «Жаль» і «Приязнь». Залишилася не закінченою передсмертна повість Українки «Екбаль Ганем», в якій вона хотіла змалювати психологію арабської жінки.
Поява у творчому доробку Лесі Українки низки прозових творів не була випадковою. Уже наприкінці 80-х років ХІХ століття письменниця розпочала досить активний пошук нових для себе художніх форм і засобів відтворення оточуючої дійсності. “На самих ліричних віршах вже не втриматись! - тісно робиться, хоч се не значить, ніби їх зовсім покинути маю, того, певне, ніколи не буде”, - відверто зізнається вона у листі до відомого українського письменника, критика і публіциста Михайла Павлика від 22 червня 1891 року.
Звичайно, Леся Українка не збиралася залишити поезію і зосередитися виключно на прозі. Розширення творчого діапазону свідчить, мабуть, про її намагання більш повніше і глибше розкрити власну особистість, яскравіше реалізувати своє багатогранне художнє обдарування. Прозові твори письменниці умовно поділяються на дві групи. Першу складають твори для дітей, другу - твори актуальної соціальної і морально-етичної проблематики.
Усі вони в переважній більшості належать до так званих ”коротких жанрів” (оповідання, новела, нарис). Ці жанри завжди відзначалися особливим динамізмом, вони дозволяли Лесі Українці, по-перше, миттєво фіксувати “власні душевні порухи”, відчуття і переживання, викликані подіями особистого і суспільно-політичного життя, і, по-друге, швидко реагувати на самі події.
При житті великої поетеси її прозові твори друкувалися лише у періодичних виданнях. Потрібно у першу чергу відзначити такі часописи, як “Зоря”, “Народ”, “Літературно-науковий вісник”, “Дзвінок”, що виходили у Львові; “Ілюстрована бібліотека для молодіжі, міщан і селян”, який видавався у Чернівцях; харківський літературний альманах “Складка”; одеський літературний журнал “Южные записки”; журнал “Киевская старина” та інші.
Ставлення як критики, так і самої письменниці до власної прози не було однозначним. З одного боку, Леся Українка ніколи не ідеалізувала свої оповідання, не вважала їх досконалими, але, з іншого, завжди вимагала сприймати їх як її “рідних дітей”, а не щось прохідне і другорядне. Прозові твори поетеси - це результат не тільки її активного творчого росту, а й внутрішнього розвитку, духовного зростання, результат напружених і болючих роздумів над проблемами людського буття.